На Херсонському напрямку лінія фронту проходить по Дніпру і тут міцно тримають позиції та нищать ворога воїни 40-ї окремої бригади берегової оборони – підрозділу 30-го корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.
Сьогодні ми знайомимося з бійцями 1-го батальйону, який тримає оборону на лінії бойового зіткнення на правому березі та займається острівними операціями.
Їдемо лісом і нарешті виїжджаємо до річки, де біля човна хлопці у «кікіморах» готуються до виїзду. Наразі не бойового, а навчального.
Мирослав з позивним «Суба» пояснює, що тренувальний процес відбувається кожного дня. Це підготовка до висадки десанту та заміни десанту на островах — практичні навички, які напрацьовуються для роботи в бойових умовах.
«Ми готуємо людей максимально наближено до того, що відбувається під час виконання бойових завдань: як ми працюємо, як ми пересуваємося, як маскуємося. Тренування у нас кожен день, ми ставимо різні задачі, які маємо виконати. У нас є підготовка і денна, і нічна, є скритне пересування і пересування на катерах. Це нескінченний процес підготовки. Навіть ті, хто вже все вміє — немає межі для удосконалення», — каже «Суба».
Мені вдалося пройти сьогоднішній шлях разом із бійцями однієї із груп. Вантажимося на човна і на великій швидкості мчимося до місця висадки.
Продираємося через очерет, а далі дуже швидко хлопці перебіжками переміщуються до лісу.
Біжу за ними, і тут починається саме складне для людини з фотокамерою. Бо фотографувати нікого — тобто ти нікого не бачиш. Бійці в «кікіморах» просто «розчинилися» у зарослях. Замираю розгублена, і тут поруч захиталися кущі і боєць моментально перебіг на інше місце. Кидаюся за ним, щоб не загубити його і самій не заблукати у лісі.
В якийсь момент вдалося побачити попереднього бійця, поки за ним спостерігаю, з поля зору зникає той, за яким я слідувала весь цей час. Знову завмираю, і чекаю на якийсь рух біля себе. Витримка у хлопця «залізна», і коли я вже стомилася тримати напоготові фотокамеру — саме тут він почав рухатися. Тому всі фото бійців, зроблені у лісі, можна назвати удачею. Додам, що хлопці (на відміну від мене) ще й вміють безшумно пересуватися.
До речі, мені пояснили, що це нові умови для бійців — раніше ліс стояв «голий», і навчання проходили по-іншому.
Так, намагаючись не загубити «свого» бійця з поля зору та не відстати, продираючись крізь кущі, та оминаючи занадто густі зарослі, добираємося до краю лісу. Бійці по черзі дуже швидко перебігають до річки, де в очереті на них чекає човен. Грузяться, реве двигун і човен за кілька секунд зникає з очей.
Я залишаюся чекати на другу групу і в цей час спілкуюся з «Хабібом», який керує навчаннями.
“Хабіб” має великий бойовий шлях та чимало знищених окупантів на своєму рахунку. А декого і в полон брав. Він згадує один такий випадок.
«Висадилися на острів. Чотири кілометри — сама площа острова — пройшли пішки. Мали туди людей відправити і потрібно було все перевірити. Вийшло так, що три ночі підряд до нас підходили російські човни. Першої ночі вони встигли висадитися і ми ходили шукали їх по норах. Було холодно, ми промокли, бо це в болоті все було. І я знайшов там їхні речі –рукавички, термобілизну, все нове, з бірочками ще. Я одягнув їхню курточку-непромокашку, щоб зігрітися трішки. І на другий день був у нас контакт – почули голос одного з них. Я йому махаю, що свої, свої, Він такий «Точно свої?» і таки пустив по мені дві черги, не влучив. Я вже й каску одягнув їхню, кажу «Та свої». Він побачив форму і почав бігти до мене, тут я вже взяв його на мушку», — розповідає «Хабіб».
Питаю, чи спілкували вони з полоненим, поки чекали на човен, як його утримували.
«Напоїли водою. Зв’язали, накрили термоковдрою і тримали навпроти нашого входу. До хати не пускали, бо москаля не можна до хати пускати. Він дуже дякував, що йому пощастило і він один зі всіх вижив на тому острові. Взагалі для них виживання на острові це півгодини – година, тому йому дійсно пощастило», —каже «Хабіб».
Вдома на нього чекають дружина та дворічний син. За два роки загалом поруч із сином пробув може із місяць:
«Звичайно, буває і страшно, робимо важку роботу. Але якщо ми тут, то маємо робити все, що можемо. Я також передаю свій досвід. І все це робиться якраз для того, щоб потім бути вдома, поруч із своїми рідними».
В цей час прибуває інша група, разом із якою швидко вантажимося на човен та повертаємося на базу.
Поки бійці збираються, запитую, чи не складно пересуватися у «кікіморах», чи не жарко у ній.
«Ні, це просто сітка. Підбираємо їх по сезону, в очереті інший колір. А зараз листя зелене — тому використовуємо такі, щоб зливатися з місцевістю. Маскуємося максимально, за потреби сідаємо чи навіть лягаємо», — пояснює Вадим «Комрат».
У ЗСУ Вадим служить рік і три місяці. Звичайно мріє повернутися швидше додому, де на тата чекає тримісячна донечка.
Зазначаю, що після напруженого тренування хлопці виглядають енергійними. Невже зовсім не зморилися?
«Трошки є, — посміхається Віталій з позивним «Бобер». А на питання про найдорожче коротко відповідає — моя сім’я.
Дізнаюся, що у Віталія двоє дітей і зовсім скоро у родині з’явиться третій малюк.
У кожного бійця своя історія, але всі вони кажуть, що саме думки про рідних підтримують, коли попереду ще багато бойової роботи.
Перед від’їздом запитала у командира батальону, чи поїхали зараз бійці відпочивати після напружених навчань.
«Зараз вони поїхали готуватися до бойового виходу», — відповів Мирослав.
Біля авто на хвилину затрималася, заслухавшись пташиним співом. Хотілося хоч ненадовго повірити, що настав мир і ця ідилія тепер назавжди. Але ні, війна триває, і саме від тих, хто сьогодні тримає оборону, залежить наше майбутнє.
_____________________________________________________
Ви можете допомогти нашим воїнам 40 окремої бригади берегової оборони, підтримавши збір на дрони:
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/AD53UcFjPj
Номер картки банки
4441 1111 2487 2387
Сообщение Швидкісні човни, моментальний вихід на позиції та майстерне маскування: один день з воїнами 40-ї окремої бригади берегової оборони появились сначала на Новини Одеси – Odesa Online.